Вітаю, мене звати Тарас, я алкоголік. сьогодні рівно 9323-й день моєї чудової (тверезої) подорожі із Програмою АА.
Від самих початків відвідування зібрань АА, – я розумів все буквально… без заморочок, без філософствування та пошуків «а чому, а для чого»…
І певний час я був дуже активним у житті АА м.Львова та України. Я відвідував – усі наявні групи АА. Я їздив на усі Форуми АА України та Польщі. З моєї ініціативи повстала інтергрупа АА у м.Львова. І одного разу, після якоїсь суперечки, (щось ми намарно сперечалися під час зібрання Інтергрупи), – я вийшов обурений та розчарований, і я сказав, що колись я поїду в Америку, подивлюся як там і що… і тоді я вам тут усім розповім як повинно бути… минуло багато часу. І я про цей момент звісно забув, але…
Так склалося, у процесі виздоровлення, я вирішив допомагати іншим, слабшим від мене. і на Різдво разом із іншими членами АА я пішов підтримати волонтерську ініціативу. Ми готували а потім ділилися у Свят Вечір із самотніми та безпритульними… Так склалося що із плином часу я став працівником цієї громадської організації.
Минув не один рік…
І вже як працівник громадської організації, яка займається допомогою безпритульним, я відвідував багато різних семінарів та тренінгів. На одному з них у Києві, перед закінченням нам роздали анкети. В анкеті було не багато запитань. Присутніх попросили пофантазувати про наш особистий розвиток а саме, – який досвід нам потрібен, які соціальні організації кожен хотів би відвідати та яке місто і штат я хотів би відвідати у США?….
– Я був розгублений. Я не знав що писати. Я підглянув у інших. Люди писали все що завгодно Техас, Лас-Вегас, Маямі, Сан-Франциско і Нью Йорк. Організаторка побачила мою розгубленість і запитала мене, – «а що ти знаєш про Америку?» – я покрутив у голові, що знаю лише Акрон штат Огайо…. це те “загадкове” місце про яке я читав у книзі Анонімні Алкоголіки… і мабуть це єдине місце у США де б я щиро хотів побувати, – і я так в цій анкеті і написав…. (всього було здається 160 або 180 заповнених анкет).
Через два-три місяці мені хтось із Києва зателефонував і попросили написати ессе та надіслати скан мого закордонного паспорта. Я довго не думав та на якомусь нічному чергування в осередку допомоги безпритульним – зробив все необхідне.
Ще через якийсь час мені знову з Києва зателефонували та сказали, що термін дії мого паспорта закінчується, і якщо я зацікавлений то бажано якнайшвидше виготовити новий. Оскільки закордонний паспорт – річ завжди потрібна, я вирішив що є нагода зайнятися виготовленням нового.
Потім ще телефонували разів три може чотири по різним дрібничкам…. більше того, я їхав у Київ на річницю АА та це зівпало із відкриттям візи у посольстві США, на той момент я вже був 14-тим у списку. Згідно їхньому положенню у поїздку вирушить 10 осіб, і 4 особи вони взяли для перестраховки.Співбесіду ми пройшли блискавично, і паспорт залишився у організаторів а я зайнявся своїми справами. Минув час, і я про це забув… паспорта мені не потрібно, й я живу своїм буденним життям.
І тут мені телефонний дзвінок із Києва від організаторів, приблизно 2-га година дня, нагадує та благає, дуже мене просить приїхати й бути готовим до поїздки в Америку, оскільки я вже чотирнадцятий у списку!!! Хто ж відмовиться – подумав я… не фантазуючи та не створюючи ілюзій.
Відпрацювавши день, я розповів про це на роботі, – на той час я працював водієм у Спільноті для безпритульних, – і мені директор сказала – “їдь, такий шанс буває раз у житті, ми якось собі порадимо”. Я сказав що я навіть не маю грошей на білет до Києва. І Олеся мені дала 100 грн. (квиток поїздом у вагоні купе в той час коштував 92 грн.)
І я поїхав додому, що бачив спакував без особливої надії вирушив на залізничний вокзал. А там народу тьма, усі їдуть до Києва, День Незалежності. Квитків нема. У якийсь момент я запанікував, я пробігся по усім можливим варіантам в касу повернення, військовий зал, до чергового по вокзалу і т.д. зрозумівши що вся надія лише на Вищу Силу, я заспокоївся, дістав 100 гривневу купюру і зайняв чергу біля каси номер 5. Стою, рюкзак на плечах, гроші та паспорт у мене в руках, чекаємо на проходячий через Львів поїзд Вроцлав-Київ, і раптом мене хтось ніжно стукає по плечі із словами «мужчина вам мабуть дуже потрібно у Київ», я повертаюся і бачу жіночку із каси повернення квитків яка тримає квиток в руці, вона протягує мені квиток із словами “у вас дві хвилини”, я їй віддаю ту сотню і біжу на перон, вона мені ще кричала який вагон і т.д., але я вже цього не чув, я як на крилах летів… вибігаючи на перон, я бачу що сходи уже накриті, поїзд рушає а в відкритих дверях на моє щастя стоїть провідник мужчина, я знімаю свій рюкзак та жбурляю у нього і сам заскакую слідом вже на ходу. Потім розібралися, він провів мене на моє місце… все, їду, втомлений я міцно заснув…
Зранку, я вийшов з поїзду і мене як того іноземця ведуть по Києву за допомогою телефону. Дзвінок. Сідай в метро таке-то вийди там-то. Я вийшов відзвонююся, мені кажуть перейти на іншу вулицю та їхати автобусом до якоїсь там зупинки. Я знайшов вулицю, зупинку та сів у автобус. Як доїхав, знову телефоную… і т.д. Дістався я того офісу, спраглий, голодний та не виспаний… заходжу у якийсь кабінет і бачу як молода білява дівчина, сидить у пів оберту до мене та розмовляє по телефону, мовчки мені показує рукою на крісло мовляв сідай. Я скинув свій рюкзак і сів. Очікуючи коли вона закінчить розмову.
Я чітко чув як ця білявка, комусь говорила у телефонну трубку «да, я вас розумію, ну що ж значить іншим разом», білявка прощається із кимось у телефоні, кладе слухавку та повертається до мене із фантастичною посмішкою…. дівчина світилася, й каже «що ж, хтось не дарма приїхав із славного міста Львова». Я не зрозумів що вона має на увазі…. розвожу руками та кручу головою… – тоді вона каже «ти десятий, дев’ять уже у залі чекають на інструктаж…»
Так вийшло що у цій поїздці я був у багатьох містах та все оминаючи Акрон. І в останній тиждень я почав божеволіти, від думки, що я вже так близько, але не можу потрапити до відомого будинку доктора Боба та відвідати його могилу. Я писав у різні структури АА, я десь телефонував і все без результатно…. аж тут раптом я пригадав собі що знаю такого Ришарда, який колись, дуже давно був у Львові… я через знайомих АА, у Варшаві дістав контакти аовців у Канаді, які знали контакти цього чоловіка… Телефоную – Ришард без умовностей зголосився мені допомогти. Ришард мені каже, – «що без проблем, сідай в Автобус і їдь – я тебе зустріну»…
В останні вихідні нашої робочої групи в Америці, ‘наші’ учасники десь знайшли «Руський ресторан» і вирішили собі влаштувати п’янку… – це була просто фантастична нагода, щоб мені від них сачканути. Я усіх повідомив що я простудився від кондиціонера мене продуло і я залишуся вдома…
Я сів в автобус та поїхав у Акрон. Ришард зустрів мене на автовокзалі, його легко було упізнати по жовтій книзі у руках. Він показав мені свій будинок та місце роботи (реабілітаційний центр), я ночував у нього вдома. А в неділю раненько, ми поїхали до будинку доктора Боба… це фантастичні відчуття, доторкнутися до історії, посидіти в кухні, в якій зароджувалася наша Програма де точилися найбільші суперечки що формували й мою теж історію перемін… позаглядати у шухлядки для взуття і побачити порожні пляшки цих часів…. Даний будинок на сьогоднішній день як будинок – музей, і люди що доглядають за ним, намагаються все зберегти таким як було у ті часи…
І дуже багато цікавих та фантастичних дрібничок (фотографії, малюнки, картини, рукописи, листи, збірки книг і т.д. Потім Ришард спитав у чергової по будинку, як нам потрапити на кладовище і як ми зможемо віднайти його могилу? Чергова по будинку нам пояснила дуже просто: «заїжджаєте на кладовище і повертаєте вліво. Там де найбільше квітів – це і є могила др.Боба»…
Коли ми приїхали – я підійшов, у мене по тілу, пробігли стадо мурашок…. мене охопив якись тремор… я побачив медальйончики-таблетки із різними термінами тверезості. Я стояв та розглядував, прагнув осягнути усю глибину та масштаб історії, але мене збивали постійні бібікання проїжджаючих автівок. На фото видно – що проїжджа частина поряд. Я оглянувся і не побачивши нікого спитав у Ришарда: «Чого вони сигналять? Тут нема ні пішохідного переходу і жодних перешкод не видно». Поки я розглядав наступні медальйончики проїхало ще з 5-7авто, і тут Ришард мені говорить «Вони нам сигналять»! “Вони так з нами вітаються, – вони знають до кого прийшли люди”!!!…
…. а багато років до цього, я лежав в обісцяному ліжку третьої наркологічного диспансеру і плакав… мені здавалося що життя закінчене… тоді я не знав що є таке місто Акрон у штаті Огайо… тоді я реально нічого не знав… хоча вважав що знаю все. І я повірив людям які мали віру та бажання змінитися… й мені це вдалося… але це вже інша історія…
Тарас
алкоголік д.т. 23.10.1994
фото зроблені в будинку др.Боба можна переглянути тут
