Ми вмирали від пневмонії в мебльованих кімнатах, де нас знаходили через три дні, бо хтось скаржився на запах.
Ми вмирали під мостами, і ніхто не знав, чи було це самогубством.
Ми й самі цього не знали, хоча, якщо задуматися, — це завжди було самогубством.
Ми вмирали в лікарнях із величезними роздутими животами, і ніхто не міг нічого вдіяти.
Ми вмирали в камерах, так і не дізнавшись, винні ми чи ні.
Ми ходили до священиків. Вони давали нам обіцянки. Вони казали нам, щоб ми молилися. Вони казали нам іти й більше не грішити… але йти! Ми йшли. І ми вмирали.
Ми вмирали від передозування. Ми вмирали в ліжках. Ми вмирали в стримувальних сорочках, бачачи в білій гарячці Бог знає які жахливі, огидні й моторошні речі.
Але знаєте, що було найгірше? Найгірше було те, що ніхто й гадки не мав, як ми намагалися.
Ми ходили до лікарів, а вони, керуючись принципом «це настільки божевільно, що може подіяти», давали нам ліки, від яких нас нудило під час вживання алкоголю.
Іноді вони просто хитали головами й відправляли нас до лікарень для психічно хворих. І нас випускали звідти, пристрастившись до заспокійливого та снодійного.
Ми брехали лікарям. А вони казали нам, щоб ми пили помірніше. І ми намагалися. І ми вмирали.
З зламаними щелепами, намертво закріпленими дротом, ми тонули, захлинувшись власною блювотою.
Ми вмирали, граючи в «російську рулетку», і люди думали, що ми програли. Але ми-то знали краще.
Ми вмирали під копитами коней, під колесами машин, від ножів і під підборами наших братів-алкоголіків.
Ми вмирали в соромі. А знаєте, що найжахливіше? Найжахливіше те, що ми й самі не могли повірити, що справді дуже старалися.
Нам здавалося, що ми лише думали, ніби старалися. І ми вмирали, вірячи, що не розуміємо, як треба старатися, і що ми не старалися.
Коли, доведені до відчаю, в надії на диво ми починали шукати допомоги, то йшли до людей із літерами після прізвищ, сподіваючись, що ті прочитали правильні книги, в яких були правильні слова.
І ніхто з нас не здогадувався про страшну правду, що правильні слова, які виявилися такими простими, тоді ще не були написані.
Ми вмирали, падаючи з висотних будинків. Ми вмирали зі стволом рушниці в роті.
Ми вмирали в безлюдних місцях зі зв’язаними за спиною руками та кулею в потилиці, бо цього разу ми обдурили не тих людей.
Ми вмирали в конвульсіях і від інсультів. Ми вмирали прокляті, зганьблені й покинуті.
Якщо ми були жінками, то вмирали приниженими, бо жінки набагато вимогливіші до самих себе.
Ми намагалися. І ми вмирали. І ніхто нас не оплакував.
А найгірше було те, що на кожного померлого припадало сто або навіть тисяча тих із нас, хто хотів померти. Хто жадав смерті. Хто засинав, молячись про те, щоб не прокинутися, бо витримати цей біль було неможливо.
І ми були впевнені, що це ніколи не зміниться.
Одного разу в нью-йоркському госпіталі з одним із нас сталося те, що в книгах називають «духовним пробудженням». І він сказав собі: «Я знайшов відповідь!» Ні. У нього була лише частина відповіді. «Я мушу поділитися цим», — вирішив він. І він намагався, як міг. Але ми його не чули. І ми вмирали.
Ми вмирали від останньої заспокійливої сигарети, закуривши яку, ми відключалися, і наш матрац спалахував.
Про нас говорили, що ми задихнулися ще до того, як наші тіла обгоріли, і що ми нічого не відчули. Померти таким чином для нас було найкращим, що могло статися… щоправда, іноді разом з нами гинула наша родина.
Ще одна людина з Нью-Йорка була впевнена, що знає відповідь. Він намагався молитвою привести нас до тверезості. Але й це не працювало, бо молитва збиває алкоголіків з пантелику.
Він старався. А ми вмирали. Один за одним ми давали йому надію, а потім розбивали йому серце, бо ми завжди так робимо.
Але найгіршим було те, що щоразу, коли нам здавалося, ніби ми вже знаємо все найгірше, траплялося щось ще гірше.
Це тривало доти, доки не настав той день у фойє готелю, що розташовувався не в Римі, не в Єрусалимі, не в Мецці, не в Дубліні й навіть не в Бостоні. Це сталося в Акроні, штат Огайо, з усіх місць! Настав день, коли алкоголік сказав: «Мені треба знайти іншого алкоголіка, бо він потрібен мені не менше, ніж я потрібен йому». Тепер він знайшов відповідь. І ось, після стількох років, канал зв’язку був відкритий…
Тепер ми не йдемо до священиків, ми не йдемо до лікарів і до людей із титулами після прізвищ. Ми йдемо до тих, хто був там. Ми йдемо один до одного. І ми намагаємося. І ми можемо більше не вмирати!
Анонімний Алкоголік
