КРОК ПЕРШИЙ
“Ми визнали, що ми були безсилими перед алкоголем, що наше життя стало некерованим.”
Кому хочеться визнавати повну поразку? Практично нікому. Всі природні інстинкти повстають проти думки про особисте безсилля. Насправді, жахливо визнати, що з чаркою в руці ми так знівечили свої душі потягом до згубного пиття, що лише Провидіння може врятувати нас.
Це — банкрутство особливого типу. Алкоголь стає ненаситним кредитором і висмоктує з нас всю незалежність і волю чинити опір його вимогам. Як тільки цей безумовний факт визнано, ми повинні прийняти наше повне безсилля в усіх аспектах людського життя. Але після вступу до А.А. ми починаємо цілком інакше дивитися на таке абсолютне приниження. Ми розуміємо, що лише через повну поразку ми можемо набути здатності зробити перші кроки до звільнення та набратися сил. Наше визнання особистого безсилля зрештою виявляється тією міцною основою, на якій можна побудувати щасливе й змістовне життя.
Ми знаємо, що поки алкоголік не визнає свою руйнівну слабість та всі її наслідки, доти не можна сподіватися на покращення. Поки він себе таким чином не принизить, доти його тверезість якщо і буде, то нестійкою. І він не знайде справжнього щастя. Це є один із безумовних фактів життя А.А., підтверджений величезним досвідом. Цей принцип, що ми доти не наберемося живильної сили, поки спочатку не визнаємо повної поразки, є тим стержнем, на якому виникло та розвинулося наше товариство.
Коли перед нами вперше поставили вимогу визнати поразку, то більшість із нас обурилися. Ми звернулися до А.А., щоб набути впевненості у собі. Тоді нам сказали, що в питаннях алкоголізму не може бути й мови про самовпевненість; по суті вона є великою перешкодою. Наші наставники заявили, що ми є жертвами психічної одержимості, такої підступної та могутньої, що ніяка людська сила волі не здатна побороти її. Вони запевнили нас, що без сторонньої допомоги визволення неможливе. Наставники вказали на нашу зростаючу чутливість до алкоголю — так звану алергію.
Алкоголь-тиран заніс над нами двосічний меч: спочатку нас охопив шалений потяг, котрий спонукав до пиття, а потім алергія підтвердила згубність цього процесу. Небагато було тих, хто зміг самостійно перемогти в такій боротьбі. Статистично доведено, що алкоголіки майже ніколи не справлялися власними силами. Очевидно, так було ще з тих часів, коли людина вперше навчилася робити сік з винограду.
На перших порах А.А. лише найбезнадійніші люди могли сприйняти цю гірку правду. Але навіть їм часто було важко зрозуміти справжню безнадійність свого стану. А ті, хто розуміли й схопилися за принципи А.А., як потопаючий за соломинку, майже всі, без винятку, видужали. Саме тому у першому виданні книжки А.А., опублікованому ще при малій кількості членів спільноти, розглядалися лише крайні випадки. Багато благополучніших алкоголіків вступили до А.А., але не досягли успіху, бо не змогли визнати своєї безнадійності.
Надзвичайно приємно відзначити, що в наступні роки ситуація змінилася. Алкоголіки, яку все ще мали здоров’я, сім’ю, роботу і, інколи, навіть дві машини в гаражі, почали визнавати свій алкоголізм. З часом до них приєдналися молоді люди, які були тільки потенціальними алкоголіками. їм вдалося уникнути тих 10 – 15 років справжнього пекла, через яке пройшли ми. Оскільки Крок Перший вимагає визнання того, що наше життя стало некерованим, то як могли такі люди наважитися на цей крок?
Треба було на основі власного досвіду дати їм відчути падіння. Звертаючись до своїх історій пиття, ми могли показати, що ще задовго до того, як ми зрозуміли це, ми вже були некерованими, і навіть тоді наше пиття не було простою звичкою, а початком фатального падіння. Тим, хто сумнівався, можна було сказати: “Можливо, Ви зовсім і не алкоголік. Чому б Вам не продовжувати пити в міру, пам’ятаючи про те, що ми розповіли Вам про алкоголізм?” Такий підхід відразу давав практичні результати. Виявилося, що коли один алкоголік розкриває іншому справжню суть своєї хвороби, то та, інша, людина вже не може мислити, як раніше. Після кожного чергового запою він може сказати собі: “Можливо, ті люди з А.А. мали рацію…” Після повторення таких випадків, часто задовго до появи справжніх труднощів, він повертається до нас переконаним. Він опустився на самісіньке дно, так само як і кожен з нас. Сам “Джон Барлекорн” (горілка) став нашим великим прихильником.
Для чого потрібно наполягати, щоб кожний член А.А. спочатку «опустився на саме дно»? Справа в тому, що мало хто буде сумлінно виконувати програму А.А., поки не досягне свого дна (крайності). Бо, щоб будучи членом АА, здійснити наступні одинадцять кроків, потрібно прийняти таку точку зору і робити такі вчинки, про які майже ніхто з тих алкоголіків, які все ще продовжують пити, не може і мріяти. А кому хочеться бути повністю відвертим і терпеливим? Кому хочеться визнавати свої помилки перед іншими та компенсувати заподіяну шкоду? Кого цікавить Вища Сила, не кажучи вже про медитацію та молитву? Хто хоче витрачати свій час і енергію, щоб передати досвід А.А. іншому страждальцю? Жодного алкоголіка, до крайності егоцентричного, не приваблює така перспектива, поки цього не вимагає питання збереження його власного життя.
Алкоголізм змушує нас звертатися до А.А., і там нам відкривається фатальна суть нашого становища. Тоді, і тільки тоді, ми піддаємося переконанню та стаємо такими вдячними слухачами, як це властиво лише вмираючим. Ми готові зробити все можливе, щоб звільнитися від цієї безжалісної одержимості.
