“Я порахував свої роки і виявив, що у мене лишилося менше часу на життя, ніж я прожив. Я відчуваю себе дитиною, яка виграла коробку цукерок, перші з’їла із задоволенням, а коли зрозуміла, що лишилося декілька, то починає по-справжньому їх смакувати.Я не маю часу на нескінченні конференції, присвячені статутам, законам, процедурам і внутрішнім правилам, знаючи, що нічого не буде досягнуто.В мене немає часу терпіти абсурдних людей…У мене немає часу на боротьбу з посередністю. Я не хочу бути на зборах, де помпується его.Я не можу терпіти маніпуляторів і опортуністів. Мене тривожать заздрісні люди, які дискредитують більш здібних, щоб привласнити їх позиції, таланти і досягнення.
Мені лишилося надто мало часу, щоб обговорювати заголовки. Я не бажаю цього, бо моя душа поспішає. Надто мало лишилось цукерок в коробці. Я хочу жити з людьми, які несуть в собі Людяність. Люди, які можуть сміятися зі своїх помилок, які досягли Свого успіху. Люди, які розуміють свій Поклик і не ховаються від своїх Обов’язків. Ті, які захищають людську Гідність і прагнуть бути на боці Істини і Праведності. Це те, що робить життя вартим Життя.Я хочу оточити себе людьми, які знають, як торкатися сердець инших. Люди, які через важкі удари життя навчилися рости і зберігати ніжні доторки душі.
Так, я поспішаю, я поспішаю жити з інтенсивністю, яку може подарувати тільки Зрілість.Я стараюсь не витрачати даремно жодну з цукерок, які залишили для мене. Я впевнений, що вони будуть смачнішими, ніж ті, які я вже з’їв.Моя мета – дійти кінця у згоді з самим собою, з моїми близькими і моїм сумлінням.Ви гадали, що у вас два життя, і раптом ви розумієте, що у вас було і є тільки одне”…
*********************************************************************
Mário de Andrade (Сан-Паоло, 1893-1945). Поет, письменник, есеїст, музикознавець, один із засновників бразилійського модернізму.
