Просто спостереження про відмінності у процесі виздоровлення.
Звичайно, Програма розрахована на все життя, але якось потрібно відрізняти роботу зі спонсором у Дванадцяти Кроках від… решти життя. Це як у початковій школі – ти (нібито) вчишся все життя, але початкова школа колись закінчується.
Багато років тому, коли у Києві було кілька перших спонсорів, троє, можливо, п’ять, вони не приваблювали інших, і розвиток спонсорства, хоч і помітний, мені здавався досить повільним. Тоді я подумав, що шкода, що це не розвивається набагато швидше.
Зараз я бачу це інакше.
Так, це йшло повільно, але природно. Природно, це коли, про спонсорську допомогу зверталися алкоголіки, які хотіли мати те, що ми вже мали. Однак потрібен деякий час, щоб помітити, що в іншого алкоголіка є щось, чого мені не вистачає, чого я хотів би отримати, і, нарешті, прийняти рішення та попросити його про допомогу.
І лише з часом коли це змінилося, я зрозумів, що з плином часу до Програми почали приходити алкоголіки з… різних причин. Один хотів бути кращим за інших, другий тому, що вважав це модним, третій хотів належати – як він вважав – до еліти, четвертий «тому що всі так роблять», п’ятий тому що хотів забезпечити своє щастя, шостий хотів подати заявку на службу (виконувати Програму зі спонсором не було обов’язковим, але…), сьомий, бо вважав, що спонсор в АА впливає на інших алкоголіків створює краще враження, восьмий не хотів почуватися неповноцінним і т. д. і т. д.
Коли “Aмерикани напали на Україну”, спонсорство пішло у маси, і я був радий, що воно набирає обертів. Хоча це ще не був час «летунів» чи… покращеної Програми групи «Фенікс» по американському стилю – (так назвав алкоголік, гордий випускник цієї моделі, в особистій розмові зі мною), я поволі почав дивуватися хоча ніби було чому радіти. Незабаром почали організовуватися майстер-класи, родзинкою Програми та найбільшою привабливістю яких була участь «наших друзів з Америки». Коли в перерві зібрання я почув жартівливо-злісне речення: «Я боюся відкрити холодильник, тому що це може побачити мій спонсор з Америки», я був майже впевнений, що щось йде не так. Однак останнім пунктом мого дослідження було… як би це делікатно висловитися… помірковані наслідки цього майже масового спонсорства, в якому двадцять осіб під опікою одного «спонсора» одночасно – наче б то й не були чимось надзвичайним.
Люди мірялися гранд-спонсорами типу вихваляючись хто кращий… Хто ближче до Білла Вілсона??? Лунали фрази на кшталт “третє коліно до Білла”, усі слухали семінари окремих персоналіїв, перечитували їх та видавали як зразок тверезості та інше, – і для мене це було взагалі якимось хворим проявом початкового фанатизму…
Ще мене дуже здивувало круговерть із зміною спонсорів…? Люди ковбасять по 8-10 кругів Програми вишукуючи а часом і видумуючи собі вади та діагнози. Щось таке на грані з фанатизмом у моєму розумінні…
Я маю одного Спонсора з 1997 року…
Дзвонив до мене хтось, запитував чи я можу бути спонсором. Я відповів що так. Тоді він мені говорить що у нього вже 8 років тверезості і у нього було вже 7 спонсорів. Я спитав що з ними сталося? чи вони всі померли? Більше я його не чув…
З часом я зрозумів, у чому полягала помилка мого мислення. Ні, тут не йшлося про ту чи іншу зміну переконань в українській версії АА, а про щось набагато фундаментальніше: я наївно очікував і сподівався, що Спільнота АА буде покращуватися та розвиватися, ( я добре пам’ятаю якою я її залишив 12 років тому) і аж ніяк не допускав думки та довший час я не міг повірити, – що Спільнота обросте агресією до думки іншого, якісь доктрини, схильність до фанатизму та страх щось змінити, чи висловити свою думку…
P.S. Дуже часто на зібраннях АА, – чую, «я можу бути спонсором», «Кому потрібен спонсор» – але що вони можуть передати, маючи 1-2 роки тверезості, – мені так і невідомо… Розкидуються словами, егоїзм, вади характеру, Божа Воля, Зробити програму, та інше менторство…
P.P.S. чомусь “спонсорів” є дуже багато – а от зацікавлених в їх послугах – одиниці…
