Світова статистика свідчить: кожен 5-ий учасник бойових дій за відсутності будь-яких фізичних ушкоджень страждає на нервово-психічні розлади, а серед поранених – кожен третій.
Будь-яка війна сильно впливає на психіку учасників бойових дій, піддаючи її серйозним змінам, які можуть набувати як чітко виражених форм, так і бути прихованими, відтермінованими у часі реакціями. Внаслідок нервового та психічного виснаження військовослужбовців відбувається низка деструктивних порушень психічної діяльності, серед них ключове місце посідає ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).
Як пояснює лікар-психіатр Віктор Буляк, у багатьох воїнів, які брали участь у військових конфліктах, особистість набуває агресивного або деструктивного забарвлення. Ветерани підходять до мирного життя з фронтовими мірками і переносять військовий спосіб поведінки на мирний ґрунт. «Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу через підвищене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові реакції», що періодично виникають, депресивні стани у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти (великий відсоток розлучень) та проблеми з працевлаштуванням, вони втрачають інтерес до суспільного життя, знижується їх активність при вирішенні життєво важливих проблем. У ветеранів частіше фіксують такі форми деструктивної поведінки як алкоголізм чи наркоманія, схильність до вчинення актів насильства, скоєння злочинів, аутоагресивна поведінка та суіцидальні спроби. Вони мають «тунельне бачення», тобто нездатність побачити те позитивне, що могло б бути прийнятним для них. Існують дослідження, що після війни втрати людей значно більші ніж під час бойових дій через алкоголізм, наркоманію, самогубства, криміналізацію колишніх військових, насильства в сім’ях», – констатує фахівець.
2019 року Карітас України за підтримки Союзу Українських Організацій в Австралії розпочав проєкт «Програма реабілітації ветеранів та їх родин, що постраждали внаслідок збройного конфлікту на Сході України». Серед основних напрямків допомоги – медична допомога та реабілітація, психологічна допомога та реабілітація, зокрема реабілітація від алкогольної та наркозалежності. Учасниками проєкту серед інших стали п’ятеро ветеранів, котрі страждали від залежності і проходили реабілітацію в центрі «Назарет» поблизу Дрогобича. Кожен з них подолав непростий шлях як і в зоні бойових дій, так і в процесі реабілітації далі – їхні історії.
Спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів, було спокійніше ніж вдома, в тиші
Сергій з 2012 року був на строковій службі, коли прийшла повістка, пішов до військкомату без вагань – хотілось чогось нового в житті, трохи більше дисципліни, відповідальності. Після закінчення строкової служби, звільнився, бо не бачив себе в ролі військового, однак буквально через пів року розпочались бойові дії на Сході України, і тих, хто недавно служив, мобілізували в першу чергу.
«Пам’ятаю весну 2014 року, коли захоплювали адміністративні споруди на Сході. Я знав, що якщо мене не покличуть, сам піду добровольцем. Попав у 24-ту окрему механізовану бригаду, нас відправили на полігон, але особливих навчань, насправді, не було, і ми поїхали в АТО. Хлопці тікали, намагались якось уникнути відправки на Схід, але я радів, і навіть була можливість залишатись, бо не було комплекту, але перевівся в іншу роту.
Перше, що вразило після приїзду – розбита техніка, бої відбувались буквально всюди, «Гради», «Урагани», «Смерчі» працювали на повну. Це був колосальний адреналін, захоплення, відчуття того, що ми відвойовуємо свої території, які ворог захопив. Хлопці, на зміну яким ми приїхали, казали: нащо ви сюди приперлись, та ми самі прекрасно справляємось. Це було місце, яке мені справді подобалось, от де треба себе проявляти, а не сидячи вдома на дивані… Але з часом, ситуація змінилась на найвищому рівні, ми почали відступати. Армія була неготова до повномасштабного вторгнення», – з неприхованим сумом каже ветеран.
В 2015-му Сергій демобілізувався, розповідає, що пам’ятає, як їхав поїздом додому, вийшов у тамбур і побачив дуже красиве сонячне світло, в цей момент чітко відчував присутність Бога, відчував щастя пережити війну і просто повертатись додому живим, відчував, що все буде добре.
«Вже зараз я розумію, що одразу після повернення треба було звернутись по допомогу до спеціалістів, бо мені хоч і здавалось, що я можу справитись сам, нервова система здала. 10 місяців у зоні бойових дій, навіть якщо ти безпосередньо не сидиш в окопі і не стріляєш, ти змінюєшся безповоротно. Мені спати в бліндажі, під звуки пострілів і вибухів було спокійніше, ніж вдома в тиші. Людина може звикнути до всього. І вдома я дедалі більше відчував постійну тривогу, агресію, злість. Це був постійний дисонанс між тим, що відбувається навколо і тим, що у мене в середині. Якось в маршрутці, яка стояла в заторі, у мене почалась панічна атака, що нас можуть оточити, обстріляти. І ніби я розумію, переконую себе, що це ілюзія, я в мирному місті, але мозок думає по-іншому. Я хотів назад, там мені було спокійно», – констатує Сергій.
Ветеран так і не звернувся до спеціалістів, поїхав за кордон, однак пропри те, що зарплата там була більшою і життя комфортнішим, знайти себе, знайти спокій і рівновагу йому не вдалось, то ж він повернувся в Україну. Дуже важко було справлятись з емоціями, почуттями, а найпростішим способом їх заглушити виявився алкоголь.
«Я ніде не міг себе знайти – ні в родині, ні серед друзів, ні в суспільстві. Мене бісили вечірки і дискотеки тут, в мирному житті, коли там, на іншому кінці країни вмирали хлопці. Я не міг цього пояснити, мене не розуміли і будь-які намагання адаптуватись закінчувались нічим. Страх, самотність, лише росли та поглинали мене», – ділиться Сергій.
Через 4 роки ветеран, зрештою, звернувся до професіонала, бо його життя стало настільки беззмістовним, що зрозумів – треба щось робити, кудись йти, просити про допомогу, хоча і не вірив, що хтось йому може хотіти допомогти, вважав це власною проблемою, з якою він має самостійно справитись.
«До психолога прийшов з неприхованою злістю та недовірою, а там мені дали візитку «Назарету». Мене тоді це теж розізлило, що от єдине, чим мені можуть допомогти, це дати візитку», – зізнається Сергій.
Але це стало відправною точкою на шляху змін, рідні підтримали хлопця. Через кілька днів поїхав в «Назарет», але вирішив, що пробуде там лише місяць. Місяць минув дуже швидко, і прийшло розуміння, що це те місце, де він дійсно зможе змінитись. Як каже ветеран, реабілітація передбачала аналіз не лише подій з війни, а цілого життя, було багато речей, які не хотілось згадувати, чимало старих образ на рідних, друзів, проте допомагала віра в те, що це зміни на краще.
Сергій на реабілітації провів понад півтора року, пояснює, що це було 20 місяців важкої роботи. Зараз адаптується до життя в соціумі, мав трохи проблеми зі здоров’ям, має труднощі з пошуками роботи, зокрема через пандемію. Але в емоційному плані відчуває значне полегшення.
Розповідає, що щороку зустрічається з побратимами на Покрови, 14 жовтня, каже, що добре бачить тих, хто має проблеми з алкоголем або наркотиками, бачить тих, хто не справляється.
«Ветерани потребують підтримки та допомоги, вони не готові просити про допомогу, відкритись, але це потрібно зробити, не чекаючи поки ситуація вийде з-під контролю», – наголошує Сергій.
Колись я вважав, що прийти на день народження в спортивному костюмі – це нормально
Андрія мобілізували в четверту хвилю, служив в 24-ій бригаді з 2015 до 2016 року. Після повернення зі Сходу життя розділилось на дві частини, на війні у нього було чимало близьких друзів, які гинули на його очах. Внаслідок пережитого мав серйозні порушення сну. Все, що відбувалось під час служби, сильно травмувало, алкоголь і наркотики давали можливість «відволіктись».
«Проблеми з алкоголем і наркотиками почались ще під час служби, після повернення додому негаразди множились у геометричній прогресії, в якийсь момент все пішло шкереберть і всі намагання зупинитись були даремними. Жодні обіцянки собі, батькам, нареченій, не давали жодного результату. Два-три дні я вдома, ніби все гаразд, роботу шукати намагався, але потім знову зривався. І після кожної перерви ці зриви були щораз гірші. Не було мотивації жити нормальним життям – все зводилось лише до намагання знайти алкоголь, наркотик, – більше мене нічого не цікавило», – пригадує Андрій.
Каже, що був на дні у всіх сенсах цього слова, мав вибір або померти, або шукати якийсь зовсім новий шлях. У хлопця були знайомі з залежностями, які проходили реабілітацію, і ось Андрій зустрів такого знайомого, який сказав, що вихід є. Пригадує, що йому було настільки байдуже, що вирішив спробувати, і це все кардинально змінило.
Розповідає, що в процесі реабілітації найскладніше було змінити спосіб життя, певні уявлення про життя були чітко сформовані, а їх довелось докорінно міняти.
«Довелось змінити все – від одягу до манер, від постави до способу говорити. Якщо раніше я ходив постійно в спортивному костюмі, кепці, і через слово була лайка, то тепер це в минулому. Я позбувся звички постійно обіцяти і не виконувати, а потім виправдовуватись. Якщо хочеш залишатись тверезим, то мусиш міняти в житті все. Колись я вважав, що прийти в спортивному костюмі на день народження – це нормально, тепер розумію, що це дико», – пояснює Андрій.
До реабілітації ніколи не мав підтримки від оточення, навіть від рідних, і коли ситуація була вже зовсім складною, залишався сам на сам з проблемами. В «Назареті» Андрій знайшов таке потрібне дружнє плече підтримки і розуміння.
«Мені було дивно, що по суті не знайомі мені люди, які мене вперше бачили, повірили в мене, поважали мене і підтримували. Я сам вже не вірив в те, що можу зупинитись, в те, що можу жити нормальним життям без алкоголю і наркотиків, без намагань покінчити з життям», – розповідає ветеран.
Після завершення реабілітації знайшов роботу, пізніше придбав машину. Налагодились стосунки з батьками, вдалось відновити довірливі відносини, має дівчину.
«Залежність серед ветеранів, на жаль, не рідкість – я знаю тих, з ким пив, і які продовжують це робити, але я завжди повторюю – вихід є. Головне мати бажання і повірити в себе. Я живий приклад того, що можна жити щасливо, але тут потрібна внутрішня мотивація», – з ентузіазмом каже Андрій.
За його словами ветерани багато бачили такого, що краще б не бачити, хоч і зізнається, що вживав алкоголь і до війни, але серед його побратимів є й такі, які пили рідко, на свята, а війна перетворила їх на ін’єкційних наркоманів, і вони потребують допомоги.
«Люди, які брали безпосередню участь у бойових діях, які бачили смерть на відстані витягнутої руки, переоцінили багато речей у житті. Ми відбивали Лисичанськ, Краматорськ, Кримське… Вони як військові виконували свій обов’язок – захищали рідну землю, а тепер від них відвернулись. Я дуже щасливий, що існують проєкти як проєкт Карітасу України, котрі дають ветеранам надію, що про них не забули, що вони комусь потрібні», – підсумовує Андрій.
Пошук полегшення і забуття, яке все одно не приходили
Ігоря мобілізували 2017 року, служив він в 12-му окремому полку оперативного забезпечення, через пів року перевівся на контракт, каже, що в основному з патріотичних міркувань, але через залежність, психічні порушення та спроби самогубства так і не вдалось дослужити до кінця контракту. Зізнається, що не хоче відповідальність за залежність скидати на батьків, але тато зловживав алкоголем, вдома були постійні сварки, п’янки і своє дитинство він згадує як суцільний страх і злість. Горілку вперше спробував в 11 років, і хоча вона виявилась бридкою на смак, стан сп’яніння хлопцю дуже сподобався. Каже, що жодна гулянка не обходилась без алкоголю, потім спробував марихуану, в 13 років його вперше забрали в міліцію.
«Я думав, що армія та дисципліна допоможуть мені побороти залежність, але коли потрапив в навчальний центр «Десна», був шокований тим, скільки там було наркотиків і алкоголю, як все без проблем привозять і розповсюджують, – ділиться ветеран. – Коли приїхав в АТО – без алкоголю і наркотиків не минало і дня. Це був стан постійного страху за життя, параної через бойові виїзди, не знаю як інші, але мені на тверезо було дуже важко сприймати навколишню дійсність. Це була така собі ілюзія – постійний пошук полегшення, забуття, яке все одно не приходили».
За словами Ігоря, в 2018-му, коли його звільнили з лав ЗСУ, він собі уявляв, що повернеться додому, влаштується на роботу, все налагодиться. Але, насправді, він ніде себе не бачив, з часом додалась жалість до себе самого, постійні загули переросли в щотижневі білі гарячки, передозування, лікарні, крапельниці, серйозні проблеми в стосунках з дівчиною. Мама ветерана, шукаючи спосіб допомогти сину, дізналась про «Назарет», однак він навіть не розглядав варіанту погодитись на лікування. Після чергової спроби самогубства батьки Ігоря просто в лікарні сказали, що це більше не його вибір, він має почати лікування.
«Попри ніякий фізичний стан я до останнього намагався пручатись, торгуватись – відмазок було багато. І в такому напівживому стані мене привезли в «Назарет», думав, побуду там два тижні, поки руки заживуть, шви знімуть, і поїду додому. Але програма реабілітації та все те, що я там чув і бачив, мотивували. Мені вдалось довіритись і побачити вихід з того пекла, в якому я жив, побачити щось хороше і світле. В центр я потрапив у серпні, а в вересні в мого найкращого друга було весілля, я мав бути дружбою – це стало поворотною точкою. Я чітко зрозумів, що зараз мені не треба цього весілля, не треба старих друзів, бо ця гулянка може стати останньою в житті», – згадує Ігор.
На запитання, що було найскладнішим в реабілітації, вигукує: «Все!»
«Складно було довіритись, отримати підтримку, я звик у всьому шукати прихований мотив, не розумів, як хтось може в мене повірити. Складно було міняти старе мислення, старі переконання. Складно було зранку робити зарядку, я не міг пробігти і кілометра, казав, навіщо мені бігати, мені лікуватись треба, а не бігати. Складно було їсти готувати, я ніколи не вмів цього робити і вчитися не хотів, складно було посуд мити. Тепер розумію, що це була банальна гординя. Коли я пів року був в центрі, у мені прокинувся такий жаль за минулим, не раз, хотів все кинути, але перед очима були мої близькі, не хотілось їх черговий раз підвести і залишався», – пригадує минуле. Каже що хлопці, які навіть після «випуску» залишаються тверезими і щасливими, дуже вселяли надію, він теж захотів стати таким, як вони.
На сьогодні Ігор понад пів року вже після завершення лікування залишається тверезим, влаштувався на роботу, доглядає людей після травм та інсультів, має дівчину, яка його розуміє і підтримує, налагодив стосунки з батьками. Каже, що вважати залежність вироком – стереотип, завжди можна все змінити, можна мати нормальне життя та відносини з близькими і не потребувати для задоволення алкоголю чи наркотиків.
«Я ніколи не міг подумати, що свято може бути веселим, з кавою чи чаєм, що без алкоголю і наркотиків можна сміятись, веселитись по-справжньому, але тепер я бачу життя по-іншому, і це дуже надихає», – каже Ігор.
Якщо я буду сам, то є три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть
Женя – справжня «зірка» «Назарету»: про нього написано не один репортаж, знято документальний фільм. Зараз він знову на реабілітації, вже втретє, каже, що «набігався» і цього разу має дійти до кінця.
2014 року, після Майдану, намагався потрапити до батальйону «Донбас», в червні його запросили до батальйону «Крим», який мав йти на підкріплення «Донбасу», він поїхав на підготовку до Нових Петрівців, але батальйон «Крим» так і не сформували, почали формувати батальйон «Золоті ворота» (МВС), з ними Женя пройшов підготовку під Борисполем, але через проблеми зі здоров’ям не пройшов медкомісію.
Восени 2014 був волонтером, займався постачанням на фронт. Пізніше пройшов переатестацію, медкомісію і потрапив у 5-ту хвилю мобілізації. В навчальному центрі був у Старичах і зрештою опинився в мотопіхотній 59-ій бригаді. Був у розвідці, працював снайпером, після завершення служби був на контракті, в жовтні 2018 був звільнений через військово-лікарняну комісію. Ще до служби на контракті вперше стикнувся з «новітніми» наркотиками – так званими «солями». Зустріч з ними була короткою, але дуже непростою, вибратись з них було надзвичайно складно. Але на той час Женя мав дружину, мав мотивацію зупинитись, пішов на контракт, а тоді поїхав у відпустку, якась невелика сварка з дружиною, і от знову солі, а коли повернувся в батальйон, зрозумів, що все зовсім погано.
«Потрапив в караул і зловив себе на тому, що в голові нічого, крім наркотика, немає, а ще роздратування і люті, усвідомив, що через мене можуть постраждати мої ж побратими. У нас пости стояли один навпроти одного, і в якийсь момент я «побачив себе збоку», що моя зброя націлена на свого ж – хлопця з мого взводу, залишилось лише відсмикнути затвор і натиснути на гачок. Я розумів, що це халепа повна, набрався сміливості, «здався» своєму командуванню і мене відправили в госпіталь в Одесу. Там я провів майже 4 місяці, але в державних психіатричних клініках своя специфіка роботи, яка, на жаль, мало кому може допомогти, не допомогла і мені», – розповідає ветеран.
Після звільнення з ЗСУ повернувся в Харків до дружини, і «витримав» буквально місяць, почав пити, «підтягнулись» солі, і зрозумів, що виходу немає – треба просити про допомогу. Розповідає, що не мав підтримки від дружини, з батьком теж не міг про це говорити, але мав гарних друзів у Львові, котрі сказали: «Збирайся в купу, купуй квиток і приїжджай – вихід є». Так Женя вперше потрапив в «Назарет».
«Перший раз я був на реабілітації вісім місяців, мені було дуже важко, як я розумію сьогодні, тривале вживання алкоголю і наркотиків наклало свій відбиток на все. Було важко бути чесним, було важко виконувати завдання, розбиратися в собі, виконувати будь-яку роботу, визнавати, що це моя хвороба, і я перед нею безсилий», – знову замовкає, очевидно, що Жені складно дається зізнання у власній безпомічності.
«У якийсь момент мені здалось, що все вже позаду, все розумію, свідомий, сильний і можу впоратись без «Назарету», одночасно з тим з’явилась жалість до себе, лінь. Виникла якась образа на когось з працівників, і я поїхав. Мене нормально прийняв батько, я знайшов собі роботу за кордоном, купив квиток до Болгарії, і от перед самим від’їздом ввечері я подумав, чому б мені не посмажити з товаришем м’яса і не випити по пляшці пива. Наступного ранку я вже забув і про квиток, і про Болгарію, і йшов похмелятись. І справа навіть не в кількості випитого, а в тому наскільки страхітливий ефект воно справляло. Все знову закрутилось, але мені не вистарчало мужності подзвонити до когось із хлопців з «Назарету» і попросити допомоги. Зрештою мені почали дзвонити знайомі, розпитувати, і мені довелось відкритись, так я повернувся назад», – розповідає Женя.
Чергові 8 місяців реабілітації, те ж саме кожного дня, ветеран зізнається, що тікав у роботу, йшов по накатаній колії. В лютому 2019-го він знову покинув «Назарет», знайшов роботу в Угорщині, пропрацював там два місяці, побачив Європу – це був його перший виїзд за кордон.
«Але зрештою поїздка в Угорщину закінчилась угорською психіатричною лікарнею. Цей зрив був ще страшніший за попередній. Я вже їхав в Україну, сів на поїзд до Будапешта, а тоді прокинувся прив’язаним. Як виявилось, я вийшов з поїзда, мене забрала швидка», – зізнається Женя і надовго замовкає…
Після повернення в Україну Жені буквально було нікуди йти, ніде жити і він влаштувався на роботу в спільноту «Наша Хата» Карітасу Самбірсько-Дрогобицької Єпархії.
«Я розумів, що якщо я буду сам наодинці з проблемою, то буде три варіанти розвитку подій – в’язниця, лікарня або смерть. 6 місяців я провів у «Нашій Хаті», нічого не вживав, але якось я знайшов снодійні таблетки, напередодні вихідного їх випив, зранку мене розбудив мій керівник і сказав, що потрібно їхати… Вистарчило розуму зізнатись у всьому», – пригадує Женя. І ось він знову в «Назареті». Знову рухається по програмі від початку. Поки був у «Нашій Хаті» вступив до Дрогобицького педагогічного університету на факультет «Соціальна робота».
«У програмі «12 кроків» перший крок – це визнати власне безсилля перед залежністю. І от за весь час моєї реабілітації я не впевнений, що до кінця своє безсилля прийняв на 100%, зовсім невпевнений», – після чергової тривалої паузи пояснює Женя. А тоді додає, що залежність ніколи не зникає сама собою, тому попри все потрібно просити про допомогу.
На запитання, про що він мріє, Женя каже, що побачити, як сходить сонце над океаном.
Передрук.
Автор Olga Bisyk для Карітас України.
